Олександр Ірванець – поет, прозаїк, драматург, один із учасників легендарного літературного угруповання Бу-Ба-Бу. Його поезія з’явилася ще у 1980-х, у часи пізнього СРСР, коли слово вже починало розгойдувати заіржавілі конструкції. Тоді писалося різко. Іронічно. Інколи зухвало. Але з роками інтонація змінювалася. Не ставала тихішою – ставала глибшою.
Що написав Олександр Ірванець і коли?
Перші збірки Ірванця вийшли наприкінці 80-х – на зламі епох. Це був час, коли українська поезія виривалася з-під ідеологічного ковпака. Його тексти того періоду – гра, провокація, карнавал. Згодом з’явилися книжки, у яких відчувається дорослість, гіркий досвід, історія країни, що постійно тріщить по швах. Поезія Олександра Ірванця писалася в різні роки – від пізнього радянського періоду до вже незалежної України, а останні тексти народжувалися в умовах війни. І це чути. Твори Олександра Ірванця – не лише вірші. Він писав прозу, п’єси, есеї. Та саме поезія часто стає найгострішим нервом. Бо вірш – це концентрат. Там не сховаєшся за обсягом.
Вірші Олександра Ірванця про війну
Після 2014 року, а тим більше після повномасштабного вторгнення, тема війни в його текстах звучить оголено. Вірші Олександра Ірванця про війну – це не тільки про фронт. Це про зруйновані міста, про пам’ять, про страх, що заходить у кухню разом із новинами. Про те, як звичайні слова раптом стають надто важкими.
Один із текстів, який часто згадують, – вірш Олександра Ірванця “З міста, що ракетами розтрощене”. Уже сама назва звучить як вирок. Там немає прикрас. Є біль. І відчуття втрати дому – навіть якщо стіни ще стоять.
З міста, що ракетами розтрощене,
До усього світу прокричу:
Цього року у Неділю Прощену
Я, здається, не усіх прощу!
Світе-світе, гарно ж ти нас кинув!
Та у пеклі цих страждань-терпінь
Все ж стоїть золотоверхий Київ,
Буча, і Гостомель, і Ірпінь.
Ми усе здолаємо і вистоїм!
Потім ще і рештки приберем
Тих усіх, котрі були тут прислані
Вузькооким лисим упирем.
З вами й я і вистою, й вцілію,
Як у землю рідну міцно впрусь.
Я ніколи не прощу Росію.
...Чом відводиш очі, Білорусь?
Коли розривається небо
І холод вдаряє під дих,
Ми боїмось не за себе,
Ми боїмося за них.
Ми маєм ресурс небачений
І непідвладний Кремлю.
Кошатники і собачники
Києва!
Я вас люблю!
Я знаю черги, я в чергах тертий,
Та натовп мене вразив
Не в продовольчий, і не до аптеки,
А у зоо-магазин.
І я осягнув ту правду просту,
Що тут, на краю безодні
Всі люди й тварини, що з нами тут -
Шляхетні й високопородні!
Від псів і котів, котрі мають диплом
Й до хамелеонів і зміїв -
Ми всі теплокровні.
Своїм теплом
Ми зігріваємо Київ!
І наостанок таке повім,
Бо хочу щоб всі це знали:
З нами вони, і ми вдячні їм
За те, що вони тут з нами!
Й коли небосхил хитається
І холод вдаряє під дих,
Вони до нас пригортаються
І ми пригортаємо їх!
Його воєнна поезія не кричить. Вона говорить спокійно. І від того ще страшніше.
Вірші про кохання Олександра Ірванця
А тепер – інша грань. Вірші про кохання Олександра Ірванця не схожі на класичну солодку лірику. Тут мало рожевих хмар. Більше іронії, самоусвідомлення, навіть легкого абсурду. Любов у нього може бути смішною. Невпевненою. Тривожною. І все ж – щирою.
Вірш Олександра Ірванця “Любіть” часто сприймають як заклик. Простий, майже прямолінійний. Але за цією простотою – досвід. Любіть, бо інакше темрява поглине. Любіть – навіть коли навколо війна, розчарування, руїни.
Любіть Оклахому! Вночі і в обід,
Як неньку і дедді достоту!
Любіть Індіану! Й так само любіть
Північну й Південну Дакоту.
Любіть Алабаму в загравах пожеж,
Любіть її в радощі й біди!
Айову любіть! Каліфорнію теж!
І пальми крислаті Флоріди!
Дівчино! Хай око твоє голубе,
Та не за фізичнії вади –
Коханий любити не встане тебе,
Якщо ти не любиш Невади!
Юначе! Ти мусиш любити стократ
Сильніше, ніж любиш кохану,
Колумбію-округ і Джорджію-штат,
Монтану і Луїзіану!
Любити не зможеш ти штатів других,
Коли ти не любиш по-братськи
Полів Арізони й таких дорогих
Просторів Аляски й Небраски.
Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,
Плекай у душі незникому.
Вірджінію-штат, як Вірджінію Вулф
Люби! І люби – Оклахому!
А я тебе кидаю
В світі такому холодному.
Всі клятви й обіцянки
Раптом упали в ціні.
І тільки два слова,
Два слова сумління колотимуть:
Пробачиш мені?
Моя мила, пробачиш мені?
Пробач мені, мила,
Яви свою милість, пробач мені.
Звільни мою душу
Від того, що так їй пече.
Тому ми й прощання
Назвали останнім побаченням,
Щоб мати надію –
А раптом побачимось ще.
Але ти мовчиш.
Головою печально похитуєш
І стук твоїх кроків
Відлунює в скроні мої:
"Навіщо ти кидаєш милу,
На-ві-що ти ки-да-єш?
Це ж, може, остання любов,
Тож не кидай її!..."
Останні вагання
Змиває і злизує злива.
Останніх благань
Благенькі блакитні вогні.
А я тебе кидаю,
Я тебе кидаю, мила,
Мов круг рятувальний,
Якого хтось кинув мені.
Мені тебе мало
В долонях й у світі,
У ліжку й надворі,
У вічності й в миті.
Мені тебе мало
В обіймах й дотиках,
В дурних телефонах
Й скажених бажаннях.
Мені тебе мало
На фото й в записках,
В очах і у сонці,
В віршах і на дисках.
Мені тебе мало
В повітрі і в каві,
В траві і у небі,
В осінній печалі.
Мені тебе мало
У зорях і в квітах,
У темряві й світлі,
У спогадах літа.
Мені тебе мало…
А серце так просить,
Щоби не стало
Мені тебе досить.
Поезія між коханням і війною
Цікаво, що в текстах Ірванця ці дві теми часто перетинаються. Війна входить у любов. Любов проростає крізь війну. Іноді важко сказати, про що саме вірш – про особисте чи про національне. І, може, це й правильно.
Коли країна воює, приватне вже не може бути повністю приватним. Лист коханій може звучати як лист із передової. А опис зруйнованого міста – як історія розбитого серця. Поезія Олександра Ірванця в цьому сенсі чесна. Вона не намагається втекти від реальності. Не маскується. І не прикрашає біль.
Вірші Олександр Ірванець про кохання та війну – це тексти, у яких відчувається час. Він писав у різні періоди – від пізнього СРСР до сучасної України, і кожен етап залишив свій слід у його поезії. Твори Олександра Ірванця охоплюють широку тематику, але саме любов і війна звучать особливо гостро. Вірші про кохання – іронічні, інтимні, живі. Вірші про війну – стримані, болючі, точні.
